Одним із “стовпів” пенсійної реформи є система недержавного пенсійного забезпечення, яка покликана перекласти тягар піклування про забезпечення нині працюючих, після їх виходу на пенсію, з держави на самих працюючих і їхніх роботодавців. Саме для спонукання останніх, перераховувати грошові кошти на користь своїх працівників до фінансових посередників, які надійно збережуть, примножать ці кошти і по досягненню визначеного строку почнуть їх виплачувати у суворій відповідності з цільовим призначенням, держава надає таким роботодавцям податкові пільги у формі права відносити в певних межах до валових витрат зазначені платежі. Економічну зацікавленість роботодавця у здійсненні пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи недержавного пенсійного забезпечення (НПЗ), ст. 4 Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”, проголошено принципом цієї системи. Після довіри громадян і підприємців до держави-регулятора системи НПЗ та її інстутитуційних суб’єктів зазначена пільга з огляду на низьку платоспроможність населення є другим за впливом фактором розвитку цієї системи і основною конкурентною перевагою згаданих суб’єктів на ринку корпоративного клієнта.
Перейшовши до сфери законодавства, конкуренція за пільги для “своїх” фінансових посередників загострила його внутрішню суперечливість. Склалась парадоксальна ситуація ― підприємець, який сплачує внески до страхової компанії для накопичення пенсійного ресурсу виключно на користь своїх працівників за договором довгострокового страхування життя, виявляється покараним, адже він наражається на ретроспективне оподаткування зі штрафними санкціями, внаслідок порушення умов довгостроковості (ст. 1.37 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”), неминучого з огляду на природню плинність кадрів. А роботодавець-страхувальник, який вдався до жорстких щодо застрахованого працівника схем страхування, що виключають виплати до закінчення строку дії договору, не пов’язані з ризиками смерті чи стійкої втрати працездатності, передбачивши, наприклад, перехід до такого працівника прав вигодонабувача лише по закінченню строку дії договору страхування, такої “халепи” не має. Водночас підприємець, який протягом такого ж строку і в таких же розмірах сплачує внески для накопичення пенсійного ресурсу на користь своїх працівників, але до НПФ, отримує ту ж саму пільгу (аб. 2 підп. 5.6 ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”), але не обтяжену зазначеними проблемами.
Річ у тім, що на пільговій основі страховики беруть участь в пенсійній реформі укладаючи відповідно до страхового законодавства договори довгострокового страхування життя, а також в межах системи НПЗ, визначених Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення”.
Перший напрямок реалізує компромісну модель взаємовідносин “Роботодавець-страхувальник” ↔ “Застрахований працівник”, яка передбачає можливість того, що застрахований працівник (призначена ним особа) стає вигодонабувачем накопичених на його рахунку коштів не відразу, а тільки пропрацювавши узгоджений ним і роботодавцем термін. Недоліком цього напрямку є вищезгадана законодавча колізія з оподаткуванням, яка практично унеможливлює страхування повністю на користь застрахованих працівників, що негативно впливає на формування суспільної думки про пенсійну реформу взагалі і страховиків зокрема. Запропоновані в законопроекті №6160, внесеному на розгляд Верховної Ради народним депутатом О. Морозовим, механізми уникнення ретроспективного оподаткування і супутніх йому штрафних санкцій у випадку зміни застрахованими працівниками місця роботи до закінчення періоду між першими страховим платежем і страховою виплатою, а також ряд інших змін з цілого ряду причин не знайшли підтримки в експертних висновках КМУ та Головного науково-експертного управління ВРУ і в даний час доопрацювуються.
Другий напрямок реалізує соціально акцентовану модель взаємовідносин “Роботодавець-страхувальник” <-> “Застрахований працівник”, яка передбачає, що не підприємець, а саме застрахований працівник (призначена ним особа) стає вигодонабувачем накопичених на його рахунку коштів. Ця модель відбиває позицію застрахованого працівника, який свою майбутню пенсію, сформовану довгостроковими накопиченнями за рахунок роботодавця, розглядає як форму винагороди за працю на такого роботодавця, і тому вважає, що саме він чи призначені ним особи мають бути отримувачами страхової виплати як за окремими страховими випадками, так і при достроковому припиненні трудових відносин із роботодавцем. В очах працівника договір страхування життя, що поєднує накопичення “на старість” зі страховим захистом, є вагомим аргументом на користь роботодавця, який повністю чи частково оплачує пенсійну страхову програму, користуючись податковими пільгами, які йому для цього і надавались державою.
Така логіка відповідає логіці системи НПЗ, і саме на таких умовах Страхова компанія “Блакитний поліс” успішно здійснює накопичення додаткової пенсії громадянам за договорами довгострокового страхування життя, яке за своїми суттю та призначенням є недержавним пенсійним страхуванням. Число осіб, застрахованих за такими програмами сягає вже понад 10 000, пенсійні накопичення компанії станом на 01.01.2005 р. складають близько 20 млн. грн.
При цьому превалює сумісне страхування, за якого страхові внески сплачують одночасно підприємство і працівник, якому як суб’єкту правовідносин видається тристоронній договір, що врегульовує усі передбачені чинним законодавством аспекти страхування життя та додаткової пенсії.
Проте розвиток цього соціального значимого напрямку страхування життя стримується, з одного боку, вищезгаданою колізією стосовно договорів довгострокового страхування життя, а з іншого ― безпідставним звуженням участі страховиків в системі НПЗ, що не відповідає їхнім можливостям, базовим цілям запровадження цієї системи, потребам людини і суспільства.
Для обгрунтування ції тези проаналізуємо визначені Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення” системоутворюючі характеристики послуги з надання пенсійного забезпечення в рамках системи НПЗ та самої цієї системи, місце у ній страховиків життя на предмет адекватності такого місця реальним можливостям зазначених компаній та загальним принципам пенсійного страхування, виробленим світовою практикою.
До ідентифікуючих особливостей ситеми НПЗ, визначених Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення” (надалі – Закон про НПЗ), на нашу думку слід віднести:
Цільовий характер формування і використання пенсійних коштів. Законом закладено механізм цільового накопичення та виплати накопичених у системі НПЗ коштів, який, зокрема, передбачає:
- накопичення на користь майбутнього пенсіонера. Грошова виплата з коштів, накопичених і примножених в системі НПЗ та облікованих на індивідуальному рахунку фізичної особи, здійснюється цій особі або її спадкоємцям. (Така вимога, випливає, зокрема, з поняття “пенсійна виплата”, визначеного в аб. 17 ст. 1 Закону);
- здійснення виплат у вигляді строкового або довічного ануїтетів і, тільки по досягненні фізичною особою-власником накопичених і примножених в цій системі коштів пенсійного віку. Одноразові виплати можливі у виключних випадках: критичний стан здоров`я, виїзд на ПМП, смерть такої особи;
- обмеження виходу вищезгаданих фізичних осіб з системи НПЗ .
Ніяких принципових перешкод для втілення цих вимог страховиками немає. Досить у Законі про НПЗ закріпити за страховиками право укладати договори недержавного пенсійного страхування і, відповідно, сферу діяльності страховика в Законі України “Про страхування” поповнити недержавним пенсійним страхуванням ― видом страхування життя, який передбачає обов’язок страховика здійснити страхову виплату у вигляді ануїтету згідно з договором страхування у разі досягнення застрахованою особою пенсійного віку . Для невитоку пенсійних коштів з системи НПЗ досить передбачити передачу викупної суми за договором недержавного пенсійного страхування до іншого інституційного суб’єкта НПЗ (НПФ, банку, іншої страхової компанії) у разі дострокового припинення дії такого договору.
Законодавчу визначеність суб'єктів недержавного пенсійного забезпечення – фінансових посередників, через які здійснюється накопичення і виплата пенсій, їх місця, функцій, меж діяльності в системі. Сьогодні, згідно з п. 2, ст. 2 Закону, такими суб'єктами визначено:
- недержавні пенсійні фонди, яким надано право здійснювати “повний цикл” НПЗ з моменту прийняття пенсійних внесків до моменту здійснення пенсійних виплат (виключаючи виплату довічної пенсії);
- банківські установи, які уклали договори про відкриття пенсійних депозитних рахунків;
- страхові організації, які уклали договори страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті.
Вже самим цим визначенням Закон якби окреслює рамки діяльності страховиків в системі НПЗ, на яких детально спинимось нижче.
Накопичувальний характер системи НПЗ. Згідно з п. 1 ст. 2 Закону, система НПЗ трактується як складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення.
Однак властива страховим компаніям функція накопичення в межах системи НПЗ, визначених цим Законом, для них явно не передбачається. Більше того, якщо прочитання Закону обмежити ст. 2 та 62, то може скластись думка (яка активно поширюється в ЗМІ), що страхова організація не має права здійснювати збір пенсійних внесків та інвестування накопичених коштів в рамках механізму недержавного пенсійного забезпечення.
Розглянемо такі рамки здійснення пенсійного забезпечення страховиком з точки зору законодавства. Дійсно, згідно з ч. 2 п. 3 ст. 2 Закону про НПЗ, страхові організації здійснюють недержавне пенсійне забезпечення “шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду відповідно до цього Закону та законодавства про страхування”. Ст. 62 Закону передбачено, що страхова організація розраховує і виплачує довічні пенсії застрахованим особам з числа зацікавлених у цьому учасників фондів, які досягли пенсійного віку, накопичили в НПФ певні суми і забезпечили їх передачу цій страховій організації, на підставі договорів страхування довічної пенсії, укладених відповідно до страхового законодавства.
Водночас ст. 18 Закону передбачена можливість і механізм передачі коштів учасника фонду, що ліквідується, до страхової організації на підставі договору страхування і у разі, коли такий учасник НПФ не досягнув пенсійного віку. При цьому, про характер договору страхування, крім того, що він відповідає страховому законодавству, а страховик – суб`єкт НПЗ в Законі нічого не сказано. Отже, нічим іншим, крім накопичувального договору страхування життя, яким передбачається виплата застрахованій особі по досягненню нею пенсійного віку довічного або строкового ануїтету цей договір бути не може, адже в іншому разі порушуватиметься базовий принцип НПЗ – цільового використання коштів.
Такий же висновок про некоректність виключення фази накопичення з договорів страхування в сфері НПЗ і їх характер можна зробити з підп. 9 ст. 8 , ст. 55 , п. 3 ст. 58 Закону про НПЗ.
Таким чином, пенсійні накопичення, які є власністю фізичної особи, можуть і мають бути предметом діяльності страхової організації в рамках НПЗ. Головне, щоб договір страхування забезпечував цільовий характер накопичення, надійно захищав майнові права застрахованої особи, страхувальника.
Запровадження механізмів забезпечення високих стандартів платоспроможності фінансових посередників – суб`єктів системи НПЗ та державний контроль за їх дотриманням. Встановлення напрямків і меж інвестування, розмірів статутних фондів, що формуються у грошових коштах, розміру власного капіталу, запровадження системи постійної звітності перед регуляторними органами тощо.
Можна аргументовано показати, що в плані надійності, платоспроможності, захисту законних майнових інтересів майбутніх пенсіонерів (застрахованих осіб), платників внесків (страхувальників) страхові компанії не тільки не поступаються НПФ, а й перевищують їх. Так, напрямки і межі інвестування, встановлені чинним законодавством, однаковою мірою диверсифіковані; критерії платоспроможності страхової компаніі, як і належить при коректній оцінці фінансової стійкості суб’єкта господарювання, виражені у відносних величинах, тоді як для НПФ – у абсолютних; мінімальний нормативний статутний фонд страховика життя (1,5 млн. євро) більший ніж статутні фонди НПФ, КУА та адміністратора разом взятих; лише страховики мають такий унікальний механізм трансферту та диверсифікації ризиків як перестрахування тощо. Крім цього компанії із страхування життя несуть повну і одноосібну відповідальність перед клієнтом за збереження і примноження накопичуваних коштів, дотримання нормативних вимог щодо своєї платоспроможності, тоді як при недержавному пенсійному забезпеченні за участю НПФ така відповідальість “розпорошена” між радою НПФ, його адміністратором та компанією з управління його активами. Так, перед платником внесків і учасником НПФ:
- за неотримання прибутку від інвестиційної діяльності з пенсійними накопиченями ніхто з названих суб’єктів не відповідає. За збитки, завдані учасникам фонду, і то виключно ті, що є наслідком порушення особою, що здійснює управління активами пенсійних фондів законодавства, положень інвестиційної декларації пенсійного фонду або договору про управління активами пенсійного фонду відповідає зазначена особа (КУА тощо). Остання відшкодовує ці збитки за рахунок свого резервного фонду, а у разі недостатності резервного фонду – за рахунок іншого майна, що належить їй за правом власності (ст. 46). Статутний же фонд КУА може обмежуватись 300 тис. євро, а власний капітал – 200 тис. євро (ст. 39), чого за багатомільйонних претензій по зазначених збитках може виявитись недостатньо;
- за дотримання пенсійного контракту – договору, яким врегульовуються зобов’я-зальні правовідносини між вкладником і НПФ, відповідає не пенсійний фонд, а його адміністратор. Згідно зі ст. 27, 31 Закону про НПФ перед майбутнім пенсіонером адміністратор відповідає лише по збитках, завданих унаслідок порушення законодавства та умов пенсійного контракту, і тільки в межах свого резервного фонду та іншого власного майна;
- за врегулювання спірних питань, що виникають між фондом та його учасниками та (або) вкладниками відповідає рада НПФ.
Система НПЗ не повинна порушувати наданих Конституцією, Цивільним та Господарським кодексами базових прав і свобод фізичної особи, на користь якої здійснюється пенсійне накопичення, підприємств (платників, страхувальників), вкладників, її інституційних суб’єктів.
Кожен із згаданих фінансових посередників-суб'єктів НПЗ має свої організаційні, правові, фінансові механізми надання послуги, забезпечення своїх зобов'язань перед громадянами, в інтересах яких і, в кінцевому підсумку, коштом яких вони накопичують значні суми для довгострокового інвестування економіки. Їх прозора, рівноправна конкуренція на фінансовому ринку (насамперед на фондовому, довгострокових запозичень, фінансових інвестицій), корпоративних споживачів послуги сприятиме пожваленню фінансового ринку, зниженню ціни послуги, розвитку системи недержавного пенсійного забезпечення.
Обмеження монополізму та сприяння конкурентності у сфері господарювання загалом, а значить і в сфері недержавного пенсійного забезпечення, передбачено ст. 18 Господарського кодексу України. Це, зокрема, означає, що усі суб’єкти недержавного пенсійного забезпечення повинні мати рівні можливості накопиченні пенсійних внесків. І лише споживач пенсійних послуг, зважуючи на шальках терезів прибутковість і ризики, має визначати кому і на яких умовах доручати свої пенсійні заощадження.
Проте ступінь готовності цих суб’єктів до активної участі в системі НПЗ – різна.
Оскільки банківські установи можуть відкривати депозитні пенсійні вклади лише в розмірі фонду гарантування фізосіб, а він на сьогодні дуже малий (3 тис. грн.), вони не розглядаються як окремий гравець в системі НПЗ, але беруть активну участь в цій системі в якості зберігачів, управителів активів та (або) адміністраторів створених ними корпоративних пенсійних фондів тощо.
НПФ, що функціонують як “квартет”: НПФ – КУА – адміністратор (АПФ) – Банк-зберігач, з цілого ряду причин ще “не набрали обертів”.
Об’єктивно найбільш готовими до повноційної діяльності в цій сфері є страхові компанії зі страхування життя. Такі фактори як: володіння страховиками життя виключним правом на виплату довічних пенсій (ануїтетів); покладення законом на страховиків життя обов’язку виплатити кожній застрахованій особі інвестиційний доход на суму, накопиченому нею на особистому рахунку, тоді як до НПФ Законодавець таких вимог не висуває; можливість відкладати на пенсію у твердій валюті, тоді як НПФ акумулюють лише гривневі вклади; відсутність нормативних обмежень щодо розміру накопичень (як у банків); максимальна жорсткість нормативних вимог щодо забезпечення поточної платоспроможності та наявність механізмів з їх дотримання; органічне поєднання процесу накопичення пенсійних коштів зі страховим захистом законних майнових інтересів їх клієнтів, пов’язаних з життям, здоров’ям, працездатністю і додатковою пенсією застрахованих осіб; досвід і кадрова забезпеченність; наявність розвиненої інфраструктури; цілісність, гнучкість технологічність управління проблемою; гнучкість і прагматична повнота продуктового ряду – все це дозволє стверджувати, що ефективність страхових програм суттєво вища за інші фінансові інструменти.
Тож видається алогічним, що компанії по страхуванню життя, які є досконалими (саме з точки зору захисту людини) механізмами пенсійного накопичення, органічно поєднаного з гнучким, прагматично повним страховим захистом, і гарантованої виплати у всіх її формах “виштовхуються” з прозорих схем накопичення, що спираються на законодачо відпрацьовані, соціально виправдані пільги, тоді як згідно Закону “Про недержавне пенсійне забезпечення” накопичення є базовою, родовою ознакою системи НПЗ.
Право страхових компаній здійснювати недержавне пенсійне забезпечення підтверджується станом розвитку світового ринку страхування життя та наявністю законодавчого підгрунтя. Насамперед це норми Цивільного Кодексу України та Закону України “Про страхування”, згідно яких пенсійне забезпечення, тобто саме додаткова пенсія фізичної особи, визначено як предмет і відповідно об’єкт страхових правовідносин. Так, ст. 980 Цивільного Кодексу України закріплює за страховиками право здійснювати пенсійне забезпечення, відносячи останнє до предмету договору страховика, а ст. 4 Закону України “Про страхування” визначає об’єкт особистого страхування як, “майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи”. Крім того, ст. 6 Закону України “Про страхування” надає конкретні ознаки страхування життя, серед яких є регулярні послідовні довічні страхові виплати (тобто страхування довічної пенсії).
Законодавець визначив пенсійне страхування (в тому числі страхування довічної пенсії) як системоутворюючу ознаку виду “страхування життя”.
При розбудові ефективної збалансованої системи НПЗ за участю страховиків слід спиратися на вироблені світовою практикою загальні принципи пенсійного страхування 7 , які повністю підтримуючи логіку і принципи НПЗ, передбачені Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення”, “бронюють” за страховиками право на здійснення пенсійних накопичень.
Принагідно нагадати, що Директиви 2002/83 ЄС від 05.11.2002 до додаткових функцій страхування життя відносить управління страховиками активами недержавних пенсійних фондів.
Виходячи з вищенаведеного, страхові компанії мають стати повноцінними суб’єктами НПЗ, що здійснюють повний цикл недержавного пенсійного страхування, яким охоплюється як стадії накопичення та інвестування пенсійних внесків, так і пенсійних виплат. Для цього, на наш погляд, необхідно внести зміни до Законів України “Про страхування”, “Про недержавне пенсійне забезпечення”, “Про оподаткування прибутку підприємств” і “Про податок з доходів фізичних осіб” в таких напрямках:
По-перше ― ввести у Закон України “Про страхування” поняття “недержавного пенсійного страхування”, яке повністю підтримує вищенаведений принцип цільового формування і використання пенсійних коштів, з подальшим уточненням норм пільгового оподаткування стосовно підприємства-страхувальника і застрахованої особи – фігурантів договору недержавного пенсійного страхування. При цьому виплати мають здійснюватись лише по досягненню застрахованою особою пенсійного віку, визначеного законодавством, і лише у формі строкового чи довічного ануїтетів із обов’язковим збереженням умови захисту застрахованої особи на випадок смерті впродовж періоду між початком дії договору та досягненням нею пенсійного віку.
По-друге ― у Законі “Про недержавне пенсійне забезпечення” законодавчо визначити норми, згідно яких:
- страховик за умови укладання договорів недержавного пенсійного страхування автоматично набуватиме статусу повноцінного учасника системи НПЗ;
- страхувальник повинен мати можливість вільного вибору та заміни фінансового посередника - суб’єкта НПЗ;
- на страховика повинні поширюватися зобов’язання щодо збереження накопичуваних пенсійних внесків у системі НПЗ до досягнення застрахованою особою пенсійного віку, крім передбачених Законом випадків: тяжка хвороба, інвалідність I-II групи, виїзд на ПМП тощо;
- зміна страхувальника-роботодавця при звільненні застрахованої особи не повинна тягти за собою штрафні санкції до страховика і страхувальників.
Іншими словами, недержавне пенсійне страхування має повністю підтримувати концепцію вільного вибору та заміни фінансового посередника-суб’єкта НПЗ, невиходу накопичуваних коштів з системи НПЗ до досягненню застрахованою особою пенсійного віку за виключенням випадків, передбачених Законом.
По-третє, привести у відповідність з цими змінами положення податкового законодавства щодо оподаткування страхових внесків і страхових платежів.
По-четверте, надати страховикам право управління активами недержавних пенсійних фондів.
